Відвідування школи в Німеччині. Наша історія і висновки | Частина 4
Усі діти, які живуть у Німеччині повинні обов’язково відвідувати школу. Незалежно від їхнього громадянства і статусу. Про це нам наглосили відразу після приїзду до міста Борна, що неподалік Лейпцига. І навіть дистанційне навчання в українських школах цього правила не скасовує. Тож нам потрібно було придумати як поєднувати одне з іншим або тимчасово призупинити українські онлайн уроки.
Нагадаю, що Борна – це місто-побратим Ірпеня. Після того, як Росія вторглася із повномасштабною війною в Україну, саме це невеличке містечко організовано прийняло жінок та дітей з Ірпінської громади за спеціальною програмою міжнародного партнерства. Зараз тут знайшли безпечний прихисток понад 200 українців. Із них близько сотні – діти. Як на невеличке містечко, де є всього дві школи та ліцей – це доволі багато.
Всередині березня всіх дітей шкільного віку з України поділили на два класи. Один, до якого увійшли 1-4-класники, розмістили у початковій школі. Другий – із 5-11-класників – у старшій школі. Там їм видали всю необхідну канцелярію та зошити. Серед українських біженок, на щастя, знайшлися дві вчительки, які погодилися навчати наших дітей. Уроки німецької почав викладати вчитель, який знає російську.
Такий варіант навчання особисто я сприйняла як проміжний. Адже зрозуміло, що повноцінно навчати водночас 7-літніх та 10-літніх учнів в одному класі – практично неможливо. Знаю точно, як мама сина та доньки такого віку. Тож головним завданням було активно вивчати німецьку мову.
З часом діти, які краще орієнтуються в німецькій, почали інколи відвідувати уроки математики у німецьких класах. Моїм, наприклад, це дуже сподобалося. Син із захопленням розповідав, що багато чого розуміє і правильно виконує завдання, які дає вчитель… Однак такі відвідування на сьогодні є дуже періодичними, а повністю у німецькі класи дітей досі не переводять. В основному вони спілкуються і граються на перервах лише зі своїми українськими однокласниками. Тому вивчення німецької іде дуже повільно. Така ж ситуація й з інтеграцією у соціум місцевих дітей та нові знайомства.
Вивчаючи питання особливостей навчання українських дітей у тутешніх школах, я зрозуміла, що є два варіанти: такий як у нас, коли з українських різновікових дітей формують цілі класи і їх навчають українські вчителі, та коли українців по-одному долучають у звичайні класи, де навчаються німецькі діти.
Кілька моїх знайомих, які зараз проживають в інших містах Німеччини, розповідають про те, як їхні діти вдало адаптувалися серед німецьких школярів і дуже швидко вивчають німецьку мову.
Тому моя Вам порада. Якщо у Вас є вибір – обирайте другий варіант. Не бійтеся. З точки зору інтеграції та вивчення мови він є набагато дієвішим. У дітей не залишається виходу – вони мають знайомитися і спілкуватися із німецькими однокласниками. За 2-3 тижні вони починають по-трохи розуміти, про що розповідає вчитель і отримувати знання за своїм віком.
На жаль, такого вибору у нас поки що немає. Припускаю, що це залежить від кількості дітей-біженців. Якщо їх одиниці, то їх долучають до німецьких класів, якщо багато – формують окремі класи.
Але все ж, навіть те, що діти спілкуються зі своїми однолітками-земляками – великий плюс. По-перше, це відволікає від негативних думок про війну на Батьківщині, це створює певний режим і дисциплінує, і головне – це нові знання, які після повернення додому допоможуть легко влитися у навчальний процес в українських школах.
Єдиний мінус – це навчальний рік до 18 липня (в Саксонії). Принаймні так вважають мої діти, які з нетерпінням чекали початку літніх канікул 1 червня. Довелось пояснити, що маємо жити за правилами країни, яка нас прихистила. Зрозуміли і змирилися, але все ж продовжують мріяти наступні літні канікули провести вже у рідній Україні під мирним небом.
Юлія Осінська,
журналіст з Ірпеня, Україна